Будинок з химерами є окрасою Києва, усипальницю Потоцьких у Печері називають архітектурним шедевром і «родзинкою» Вінниччини. Їх створив уродженець села Шелудьки, що поблизу Немирова, Владислав Городецький, поляк українського походження.
Він народився 4 червня 1863 року у родині польських шляхтичів-католиків. Лешик, або Владислав, навчався в Одесі та Санкт-Петербурзі, але впродовж майже 30 років працював у Києві, як міський архітектор, став автором того модернового міста який і досі вражає.
Його називали «київським Гауді», божевільним генієм та головним франтом свого часу. Він шокував публіку, їздив у першому в місті авто, товаришував із Сікорським і підкорював африканські сафарі. Але скільки таємниць досі ховають стіни його знаменитого Будинку з химерами? Він залишив після себе таємниці та легенди.
Найпопулярнішою та найбільш безглуздою легендою є те, що нібито донька Городецького Олена втопилася у Середземному морі, і вбитий горем батько увіковічив морських чудовиськ на фасаді будинку з химерами. Насправді Олена пережила батька на кілька десятиріч, щасливо жила в Польщі, а згодом — у Швейцарії. А «химери» на будинку — це відображення найбільшої пристрасті Городецького - полювання.
Існує припущення, що Городецький першим відкрив бетон. Насправді бетон знали ще за часів Шумеру та Давнього Риму, а от дійсно проривом став залізобетон та унікальні набивні палі інженера Антона Страуса, які досі тримають важку споруду на крутому київському схилі.
Будинок з химерами будувався як надсучасний прибутковий будинок. Навіть сонце завдяки архітектурній формі заглядало в усі вікна протягом дня! Кожній квартирі належав власний винний льох, екіпажний сарай і навіть... корівник. Мешканці пили свіже молоко прямо в центрі Печерська.
До речі. містичні істоти на фасаді не вберегли господаря від земних бід. У 1908 році злодії викрали з квартири Городецького столове срібло та золоті жетони — його нагороди за перемоги у європейських стрілецьких змаганнях.
Городецького не можна називати суто цивільним митцем. Архітектор залишив по собі унікальні «сакральні» будівлі: окрім усипальниці Потоцьких на Вінниччині, він створив православну церкву в Черкасах, костел св. Миколая в Києві та караїмську кенасу.
Тепер про те, що може розсварити сусідні країни. Українці вважають Городецького своїм так само, як і поляки. На це є вагомі підстави. По-перше, невідомо, чи розмовляв Владислав Антонієвич українською, а от польську та російську він чудово знав. По-друге, 1920 року він з родиною переїхав до незалежної Польщі.
У Варшаві він спочатку працював у міністерстві громадських робіт, ставши пенсіонером, заснував власне архітектурне бюро, а далі влаштувався до американської фірми, яка активно розбудовувала польські міста.
Саме американські роботодавці запросили Городецького до Ірану для проєктування Тегеранського залізничного вокзалу. Кажуть, там він і палац для шаха Рези Пехлеві проєктував, але помер 1930 року до «введення в експлуатацію».
Поховано великого українського та польського зодчого на католицькому цвинтарі іранської столиці. На сірому камені викарбували польською мовою епітафію зі словами: «Професор архітектури. Нехай чужа земля йому буде легкою» (пол. «Niech mu obca ziemia będzie lekka»).
Чи можна поділити Городецького між сучасними Україною та Польщею? А як, адже його геній став надбанням обох країн, і в обох країнах архітектора поважають, а творами пишаються.